Стаття Юрія Костенка для «Главком»: «Ядерне роззброєння України. Про що не говорить Білл Клінтон?»

Стаття на «Главком» першого керівника української урядової делегації на переговорах з Російською Федерацією у Москві щодо ядерного роззброєння (1992–1993 роки), міністра охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (1992–1998 роки), голови урядової делегації України на генеральній конференції МАГАТЕ (1995–1998 роки), керівника Державної делегації на переговорах з Великою сімкою щодо закриття ЧАЕС (1995–1998 роки), народного депутата України п’яти скликань (1990–2012 роки), лідера УНП Юрія Костенка.

Принципові уточнення до зізнання експрезидента від учасника тих подій

Днями екс-президент США Білл Клінтон висловив жаль через свою роль у ядерному роззброєнні України: «Я відчуваю особисту причетність, тому що змусив їх погодитися на відмову від ядерної зброї. І ніхто з них не вірить, що Росія пішла б на це, якби Україна все ще мала свою зброю».

Як безпосередній учасник тих трагічних для держави подій та автор книги «Історія ядерного роззброєння України» хочу внести деякі принципові уточнення щодо зізнання пана Клінтона.

Білл Клінтон вступив на посаду президента наймогутнішої країни світу 20 січня 1993 року.  А політичне рішення щодо без’ядерного майбутнього український парламент ухвалив 16 липня 1990 року в «Декларації про державний суверенітет України», перебуваючи ще у складі СРСР. Цей намір стати без’ядерною країною було також підтверджено у Заяві «Про без’ядерний статус України» 24 жовтня 1991 року, тобто вже після проголошення Незалежності.

Ані у 1990 році, ані в 1991 тиску на Верховну Раду України щодо ухвалення зазначених без’ядерних рішень з боку США не було.  Як стало відомо пізніше, без’ядерні ідеї українського парламенту просувала Росія. Звісно ж,  не шляхом відкритого примусу, а традиційними впливами своїх агентів в коридорах української влади.

Щодо США, то впливи на Україну у темі ядерного роззброєння розпочалися  1992 року за адміністрації президента Буша.

Так, 7 травня 1992 року у листі президенту США Джорджу Бушу Леонід Кравчук обіцяє знищити увесь ядерний арсенал України за сім років. Ця обіцянка українського президента, тобто фактично визначення термінів досягнення Україною без’ядерного статусу не обумовлювалась жодним рішенням українського парламенту, як то вимагала Конституція. З’ясувалося, це стало наслідком неофіційної домовленості між Росією та США про те, що після розпаду СРСР РФ має успадкувати всю його ядерну зброю.  А безпосереднім провідником цих домовленостей у рішення української влади став вітчизняний МЗС, який і підготував лист Кравчука.

Експрезидент США Білл Клінтон вважає, що Росія не напала б на Україну, якби в Києва досі були засоби ядерного стримування. Фото з відкритих джерел

Хочу також нагадати екс-президенту Клінтону, що саме його адміністрація – на відміну від попередника Джорджа Буша – спочатку не вимагала від України жодних зобов’язань щодо термінів знищення ядерної зброї.  Ба більше – пропонувала широкомасштабну співпрацю у цій темі.  Це добре видно з положень документа, переданого українській парламентській делегації у липні 1993 року у Вашингтоні як узагальнену позицію США щодо ядерного роззброєння України:

1. США прагнуть встановити з Україною найтісніші контакти, в тому числі і щодо ядерного роззброєння.
2. Крим і Севастополь – це українська територія (таке положення з’явилось у контексті несподіваного рішення російської Думи про Севастополь, як російське місто. – авт.).
3. США вважають помилковим обмежувати міжнародні стосунки України лише в межах СНД (читай РФ. – авт.). Україна, як велика європейська держава повинна мислити глобально.
4. США готові до масштабної співпраці з Україною, в тому числі її військової, за умови масштабних реформ.
5. США можуть стати посередником у стосунках України з Росією та бути гнучкими у стратегії України щодо ліквідації СНО (стратегічних наступальних озброєнь). Головне аби у майбутньому  (причому без зазначення конкретних термінів – авт.) Україна стала без’ядерною.
6. США висловлює готовність до створення міжнародного фонду сприяння ядерному роззброєнню України (це було надзвичайно важливо в контексті багатомільярдних витрат необхідних на ліквідацію СНО, яких в українському бюджеті не було).

Ось такі пропозиції адміністрація Клінтона передала на розгляд президенту Кравчуку у 1993 році.

Зміна позиції адміністрації Клінтона щодо ядерного роззброєння України відбулась лише після того, як українська влада розпочала реалізацію кремлівської стратегії щодо передачі ядерних озброєнь РФ.

Історія така. Влітку 1993 року мене звільнили з посади голови урядової делегації на переговорах з РФ щодо ліквідації СНО, бо як заявив президент Кравчук, справа зайшла  у «глухий кут». Суть цього «глухого кута» полягала в тому, що я у переговорному процесі керувався рішеннями парламенту. А рішення Верховної Ради зобов’язували ядерну зброю знищувати, а не передавати Росії, як того вимагав Кравчук.

Новий керівник делегації – віце-прем’єр Шмаров – швидко погодив усі проєкти угод, підготовлених Росією, згідно з якими усі наші ядерні боєголовки передавались РФ. І не лише.

У вересні 1993 року в Масандрі (Крим) за участю президентів Кравчука та Єльцина було офіційно підписано низку міждержавних угод згідно з якими Росія стала фактично власником усієї ядерної зброї України включно з частиною стратегічних носіїв. Окрім того  у власність РФ передали 90% українського Чорноморського флоту разом з базою у Севастополі.

Саме з Масандрівського «братання» України з РФ і почала різко змінюватися позиція США щодо підтримки нашої держави.

Визнання Біллом Клінтоном своїх політичних помилок щодо України надзвичайно важливе. Але воно не дає відповіді на ключове питання – яким чином постали сьогоднішні глобальні виклики світовому правопорядку. Бо ядерне роззброєння України за російським сценарієм не повною мірою пояснює  причини виникнення  путінського неоімперіалізму.  А тому залишається відкритим і питання, як з ним боротися.

Річ у тім, що після розвалу СРСР концентрація Заходом своєї уваги лише на його ядерній складовій, а не  на сутності радянського тоталітаризму (який нікуди не зник з Росії Єльцина-Путіна), і призвела до сьогоднішньої глобальної кризи.  У цьому зв’язку є сенс згадати, як саме відбувалась реанімація напівздохлого тоталітарного СРСР, що розпався у 1991 році, не витримавши холодної війни із Заходом, а вже за 10 років постав у вигляді путінської неоімперії. На жаль, саме Захід і був головним драйвером відродження  російського тоталітаризму. Назву головні складові цього процесу.

1. У безпековій сфері Росія незаконно посіла місця замість СРСР у ключових міжнародних організаціях – Раді безпеки ООН та Раді керівників МАГАТЕ. З січня 1994 року  РФ також відвели і ключову роль  у програмі НАТО «Партнерство заради миру», надавши їй негласне право блокуючого голосу. Про це свідчить зокрема рішення Самміту НАТО 2008 року, який на вимогу Путіна фактично зупинив Євроатлантичну інтерграцію України.
2. Західні країни спільними зусиллями доклались до швидкого економічного зростання напіврозваленої російської економіки. РФ отримала колосальні фінансові вливання в енергетичний сектор та видобувну галузь. Це швидко вивело російську економіку з депресії та забезпечило порівняно з СРСР суттєве покращення соціальних стандартів великої частини  населення.  А відтак росіяни «не помітили»  заміну радянської диктатури путінською.  І тим більше не протестували проти цього.
3. Захід фактично започаткував стратегічне партнерство з тоталітарною державою, знявши більшість обмежень з РФ, які діяли за часів Холодної війни щодо поставок високотехнологічної продукції та сучасного обладнання. Спільні космічні програми та військова співпраця дозволили напіврозваленому російському ВПК швидко переорієнтуватися на виробництво новітніх озброєнь та розробку військових технологій включно з кіберзброєю.

Від такої грандіозної за своїми масштабами співпраці з Росією Захід також отримував чимало. Але не дивідендів, а проблем.

Енергетична залежність Європи від російських енергоносіїв, що швидко зростала, та колосальні фінансові ресурси, які отримував від цього РФ дала можливість Путіну все більше впливати на політику демократичних країн.  Фінансування радикальних партій та рухів з газпромівської кишені, втручання у демократичні вибори та корумпування ключових політиків світу стало звичною практикою путінського режиму.

Але Захід цим особливо не переймався. І не лише цим. Керівники демократичних країн довго заплющували очі на військові загрози, що створювала «демократія» Єльцина-Путіна для світу. Дві чеченські війни та геноцид народу, дві анексії грузинських територій (Абхазія. Південна Осетія), анексія українського Криму та вторгнення на Донбас викликали у західних політиків лише «глибоку стурбованість», а не бажання застосувати норми міжнародного права щодо примусу агресора до миру.

І це не дивно.  Адже всі міжнародні організації, покликані берегти мир, були просякнуті російською корупцією, а тому і стали геть недієздатними.

Це лише ключові елементи  у темі реанімації радянського тоталітаризму та його трансформація у путінський неоімперіалізм. Але цього вкрай достатньо аби Захід нарешті подивився правді в очі. Та визнав, що час пошуку політичних компромісів та співпраці демократій з диктатурами, який сформувався після Другої світової війни, закінчився. Потрібні рішучі зміни глобальної системи мирного співіснування.

Найперше Захід зобов'язаний позбавити диктатотські режими доступу до демократичних інституцій, безпекових систем, сучасних технологій та фінансових ресурсів демократичного світу.  Інакше усі ці системи втратять не лише свою ефективність, але і будуть знищені диктатурами.

Далі. Захід також зобов'язаний надати Україні все необхідне аби путінський неоімперіалізм зазнав нищівної поразки у цій війні.

І останнє. Захід нарешті має зрозуміти, що війна з російською імперією завершиться тоді, коли зникне сама російська імперія. Після поразки в Україні  загроза нової агресії існуватиме до того часу, поки на території РФ не відбудуться принципові політичні зміни.  І так як після Другої світової війни розпався колоніальний світ, так і після української перемоги нарешті має завершитись страшна і кривава історія російської імперії.  А на її території натомість постати демократичні незалежні держави.

Як на мене, саме про це і мав би говорити Білл Клінтон.

Автор: Юрій Костенко

Рубрика: Авторська стаття

Джерело: glavcom.ua

Дата публікації: 09.04.2023 09:33

Довідково.

Юрій Костенко – заступник голови тимчасової слідчої комісії ВР з розслідування причин Чорнобильської аварії (1991 рік), голова Спеціальної робочої групи з підготовки до ратифікації Договору СТАРТ-1 (1992–1994 роки), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Російською Федерацією у Москві щодо ядерного роззброєння (1992–1993 роки), міністр охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (1992–1998 роки), голова урядової делегації України на генеральній конференції МАГАТЕ (1995–1998 роки), керівник Державної делегації на переговорах з Великою сімкою щодо закриття ЧАЕС (1995–1998 роки), народний депутат України I–IV, VI скликань (1990–2012 роки), автор книги «Історія ядерного роззброєння України» (англійський переклад «Ukraine's Nuclear Disarmament: A History» виданий Гарвардським університетом у 2020 році), лауреат канадського Літературного фонду імені Стенлі Пітерсона [Peterson Literary Fund] (2021 рік).