Юрій Костенко в інтерв’ю RFI: «Будапештський меморандум — частина кремлівського сценарію з ядерного роззброєння України»

Колишній президент США Білл Клінтон, за його словами, жаліє, що переконував Україну відмовитися від ядерної зброї 1994 року. Того січня американський лідер підписав тристоронню угоду про ліквідацію арсеналу стратегічної ядерної зброї з Борисом Єльциним і Леонідом Кравчуком — тодішніми президентами Росії та України. Згодом Москва зухвало порушила Будапештський меморандум. Як можна було цьому запобігти — RFI-Україна дізнавалась в Юрія Костенка. У 1992–1994 роках він очолював робочу групу Верховної Ради з підготовки до ратифікації Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (START-1).

— На вашу думку, чи були альтернативи підписання Будапештського меморандуму? Чи він був потрібен? І чи були в України шанси залишити собі ядерну зброю?

— Альтернативи були.

Будапештський меморандум — це завершення реалізації кремлівського сценарію ядерного роззброєння України. Суть цього сценарію — це передача третього ядерного потенціалу, який належав Україні в руки Росії.

І не тільки. Це також — про покласти на Україну всю фінансову роботу по знищенню цього потенціалу вже на території України. Тому що, як ви знаєте, наприклад, стратегічні озброєння — це величезні фортифікаційні споруди, які необхідно було зруйнувати. Як вимагала процедура договору.

Це колосальна кількість військових 43 ракетної армії, яка розміщувалася в Україні. І відтак всі проблеми соціального характеру забезпечення військовослужбовців робочими місцями, знову ж таки лягали на плечі України.

І найголовніше для України — позбавлення нас ядерного щита, що зробило країну однозначно нецікавою для Заходу. Це змістило фокус західної політичної уваги на РФ та її інтереси.

Тепер щодо альтернатив.

Я займався цим шляхом альтернативним. Його суть полягала в співпраці не з Росією в темі ядерного роззброєння, а зі Сполученими Штатами Америки. Я був першим головою державної делегації на переговорах щодо ядерного роззброєння України і вів переговори не лише офіційні насамперед з високопосадовцями США.

Я від імені України пропонував стратегію, яку підтримала Верховна Рада України. Це заборона вивезення тактичної зброї до Росії без встановлення міжнародного контролю за знищенням і без відповідного фінансово-економічного забезпечення України для реалізації цієї програми.

Президент Росії Борис Єльцин (ліворуч), президент США Білл Клінтон, президент України Леонід Кучма та прем’єр-міністр Великобританії Джон Мейджор (крайній праворуч) підписують Договір про нерозповсюдження ядерної зброї під час саміту Комісії з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) у Будапешті, 5 грудня 1994 рік © AP / Marcy Nighswander

Друга частина стосувалася стратегічних ядерних озброєнь. У ній дуже чітко констатували, що Україна буде рухатися до без’ядерного статусу і поетапно буде знищувати, а не передавати Росії її ядерні боєголовки. Україна повинна отримати від Заходу всю необхідну фінансово-економічну допомогу для ядерного роззброєння, а також, найголовніше, отримати юридичні зобов'язання щодо її гарантії безпеки.

Це може бути або входження України в систему європейської безпеки, тобто в НАТО, або окремий договір між Україною і тими країнами, які будуть країнами-гарантами.

Наприклад, після Другої світової війни Австрія отримала гарантії безпеки й територіальної цілісності від США і Радянського Союзу. Ці гарантії були укладені як міжнародно-правовий акт. Вони пройшли процедуру ратифікації у всіх країнах. І Австрія, як ви знаєте, сьогодні не є членом НАТО, тому що вона захищена саме цим договором. Ось такий шлях був розроблений і закріплений нашою спеціально робочою групою, що займалася проблемами ядерного роззброєння у рішеннях Верховної Ради України.

Важкий бомбардувальник у процесі ліквідації © ASSOCIATED PRESS / EFREM LUKATSKY

У липні 1993 року США передали через українську парламентську делегацію план стратегічної співпраці України із США щодо ліквідації ядерної зброї України. Суть цього плану: перше і головне — Сполучені Штати Америки не вимагали від України передачі ядерних боєголовок Росії. Вони могли зберігатися на нашій території в українських ядерних сховищах боєголовок і лише під міжнародним контролем.

Друге, Сполучені Штати Америки зобов'язувалися створити міжнародний фонд для фінансування усіх робіт, пов'язаних із ліквідацією стратегічних озброєнь. Річ у тому, що це дуже дорого. Вартість програми для ліквідації 40% ядерних стратегічних озброєнь України була приблизно шість мільярдів доларів. На той час державний бюджет України нараховував трохи більше ніж десять мільярдів доларів.

Отже, США брали на себе питання фінансування цієї програми. США брали на себе питання вирішення всіх технологічних аспектів ядерного роззброєння, тому що в стратегічних носіях були високоактивні хімічні сполуки. Те саме стосувалося утилізації стратегічних носіїв твердопаливних, які до сьогодні зберігаються в Україні — у Павлограді, на Дніпропетровщині.

Отже, головним у цьому плані дій співпраці з Україною було те, що США вбачають в Україні стратегічного партнера. І також США розуміли, що без надійних гарантій безпеки країна не може рухатися до без’ядерного статусу.

Президент США Білл Клінтон і президент України Леонід Кравчук потиснули один одному руки після прес-конференції в аеропорту Києва, 12 січня 1994 року © ASSOCIATED PRESS / Marcy Nighswander

Крім НАТО, розглядався варіант угоди, яку підписували США із Південною Кореєю, Японією на двосторонній основі. Це гарантії у вигляді «ядерної парасольки», яка повинна захищати Україну.

Ось які були доступні Україні варіанти ядерного роззброєння, які б дозволили нам цей процес розтягувати в часі дуже довго. Тому що процес переробки ядерних боєголовок на мирний атом передбачав будівництво в Україні спеціального підприємства з виробництва ядерного палива. Як розумієте, це все час.

Отже, альтернативи були й можливі. Їх не реалізували, тому що вище керівництво України, у першу чергу президент, Міністерство закордонних справ, які офіційно вели тематику ядерного роззброєння України на міжнародному рівні, рухалися за сценарієм кремлівським. І він привів до папірця, що називається Будапештський меморандум, замість гарантій безпеки, і, зрештою, до війни.

— У чому головна проблема цього документа?

— Юридична проблема Будапештського меморандуму в тому, що відбулася підміна Міністерством закордонних справ України понять у темі «що таке юридичні зобов'язання». На цьому відомому факті зараз акцентують увагу юристи-міжнародники. Чи Будапештський меморандум дійсно міжнародно-правовий документ із гарантії безпеки? Чи це лише запевнення без безпеки, як трактують американські законодавці і юристи?

Як показала практика, цей документ дійсно несе в собі не гарантії безпеки, а лише запевнення в тому, що країни, які його підписали, не здійснюють проти України агресії. Росія, яка є підписантом, агресію здійснила ще в 2014-му. Але до якихось дій підписантів це не змусило.

Єдине, що там є, це так званий консультаційний механізм. Коли Україна зазнає агресії, вона має право скликати представників країн-партнерів і уже в співпраці з ними шукати варіанти допомоги Україні. На превеликий жаль, навіть цей механізм не було використано на повну потужність.

Міністр оборони Вільям Перрі (ліворуч) тисне руку міністру оборони України Валерію Шмарову (у центрі) та міністру оборони Росії Павлу Грачову, коли вони стоять над кратером, у якому раніше розміщувалася ракетна шахта на військовій базі поблизу Первомайська, 5 січня 1996 року © AP / Efrem Lukatsky

Я нагадаю вам, що як тільки почалася агресія Росії проти України, то на той час президента ще не було обрано. Янукович втік, а президентські вибори відбувалися в кінці травня. У цей перехідний період виконував обов'язки президента голова Верховної Ради Турчинов. Виконувачем обов'язків міністра закордонних справ був Дещиця.

І саме Дещиця, виходячи із Будапештського меморандуму і його положень щодо консультацій, звернувся за підтримкою до США, Франції і Британії щодо проведення термінових консультацій. Такі консультації відбулись у Парижі та Женеві. І суть цих консультацій полягала в тому, що Україна була уже в альянсі протидії російській агресії з нашими західними партнерами.

Солдати готуються знищити балістичну ракету SS-19 у дворі найбільшої колишньої радянської військової ракетної бази у Вакуленчуку на Житомирщині, 1997 рік © ASSOCIATED PRESS / Anonymous

Але коли Президентом України був Порошенко, і він обійняв посаду юридично, одразу ж, буквально через декілька тижнів, відбулася зустріч його з Меркель і Олландом у тому самому Парижі. І Будапештський формат наших консультацій було замінено, як ви знаєте, так званим Нормандський форматом, який до Будапешта не має жодного відношення. І згодом це призвело до Мінського процесу і, урешті, до широкомасштабної війни.

Ось що таке Будапештський меморандум. І навіть у тій формі, у якій його було підписано, це вже знову ж таки, відповідальність української влади. Чому вона не використала навіть цей механізм допомоги Україні від російської агресії, який міг привести до набагато кращих результатів і до уникнення широкомасштабної війни Росії проти України?

— Перед повномасштабним вторгненням Зеленський порушував питання щодо виходу з Будапештського меморандуму. Чи має сенс зараз розірвати ці домовленості?

— Це мало сенс виключно, перепрошую, із провокативною, як на мене, метою. Як ви знаєте, Мюнхенський безпековий форум відбувався буквально напередодні широкомасштабного вторгнення Росії в Україну.

Однією із цілей, які озвучив Путін у день вторгнення, було недопущення створення в Україні ядерної зброї. Тобто, Путін виконав «благородну місію», щоб Україна не стала ядерною державою і не загрожувала ядерною булавою світові.

Володимир Зеленський на Мюнхенській безпековій конференції. 19 лютого 2022 р. © AP / Michael Probst

Тож Путін використав цей нюанс, який хтось вклав у доповідь президента виключно для підтвердження своїх слів. Отже, знову ж, виходячи із подій та їх послідовності, можу стверджувати, що, на превеликий жаль, це все було спочатку розроблено в Кремлі, а потім реалізовано через наших представників влади.

Сумно констатувати, це вже третій збіг у ядерній тематиці, починаючи від самого ядерного роззброєння. Але, на превеликий жаль, це реалії нашого часу і реалії української влади.

Якраз на цю тему я багато говорив із американськими високопосадовцями, політиками, конгресменами, сенаторами. Що Україна без ядерної складової або без системи колективної безпеки стане жертвою агресії Росії. Рано чи пізно. Ну, що відбулось?

— А вони що казали? Вони вірили в майбутній напад?

— Тільки Бжезінський, уже покійний Збігнєв Бжезінський — один із найпотужніших, як на мене, аналітиків у системі безпеки США. Він розумів загрози, які несе з собою Росія, попри те, що тоді ще будували демократи Єльцина на початку дев'яностих років.

Так от Бжезінський у 92-му мені казав, що в України є буквально років 5–6, поки в Росії хаос, для створення реальної держави із збройними силами європейського взірця, фінансовою системою та енергетичною безпекою, незалежних від Росії. Відверто кажучи, таку програму можна було здійснювати тільки в співпраці з США.

Збігнєв Бжезинський (архів) © Reuters

Решта посадовців, із якими я зустрічався, повірили тому, що Росію можна демократизувати, що Росія стане демократичною державою. А відтак демократична держава не може бути центром загроз, попри те, що в неї буде ядерна зброя.

Це була логіка тодішнього американського політикуму та керівництва. Хоча, повторюю, Клінтон особисто з Єльциним говорив про те, щоб формат переговорів щодо ядерного роззброєння України перевести з двостороннього у тристоронній. І США готові були брати участь у цьому процесі.

І цей процес не вдалося реалізувати, тому що мене Кравчук відсторонив від головування в державній делегації на переговорах щодо ядерного роззброєння, а поставив віцепрем'єра Шмарова.

— А якщо говорити про цю пропагандистську тезу Путіна щодо того, що Україна перетвориться на ядерну державу та загрожуватиме світу? Наскільки це реалістично — повернути Україні ядерну зброю, створити її?

— Це нереалістично.

Для того, щоб стати на шлях виробництва власної ядерної зброї, необхідно мати відповідні виробництва. Їх у нас немає. У нас є відпрацьоване ядерне паливо, насамперед із Чорнобильської АЕС, з інших атомних станцій, де є накопичений високозбагачений уран, плутоній.

Але щоб вилучити його з відпрацьованого палива, необхідне сучасне виробництво. Це дороговартісне виробництво, і воно коштує мільярди доларів. В українському бюджеті таких коштів ніколи не було, немає і ще довго не буде. Ви ж знаєте, що сьогодні шість відсотків бюджетних видатків України покриває Захід. А такого роду видатки на створення в Україні ядерної зброї Захід ніколи не буде покривати та допомагати.

Україна є країною, що взяла на себе міжнародні зобов'язання бути неядерною державою через Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Як тільки ми спробуємо зробити хоч крок у напрямку до власного виробництва ядерної зброї, ми втратимо всю підтримку Заходу.

Двоє пілотів бомбардувальника Ту-22МС Backfire востаннє дивляться на літак, якому відрізали носа на аеродромі Прилуки © AP / EFREM LUKATSKY

Більше того, Захід буде запроваджувати санкції.

Як, наприклад, щодо Ірану, Іраку та інших країн, які ставали на шлях розроблення ядерної зброї. Тому ті, хто говорить про власну ядерну програму України, — це або повні невігласи, або російські провокатори.

Якщо говорити про те, чим захищатися Україні від ядерного дикуна з булавою РФ, то можна використовувати міжнародну практику. Є два шляхи. Один — це членство в НАТО. Там забезпечується ядерна парасоля — спільно США, Франція, Велика Британія. Або ж на двосторонній основі розміщення ядерної зброї США на нашій території. Цим шляхом пішла низка держав європейських, зокрема Італія, Німеччина, Туреччина.

— І наостанок, ввезення Росією на територію Білорусі ядерної зброї. Як це можна зіставити з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї?

— Тут ситуація дуже проста. Вона схожа дійсно якоюсь мірою на ситуацію в ЄС, у Німеччині, у тих європейських країнах, які я щойно згадав. І це зброя не Білорусі, а це зброя Росії, яку вона просто переміщає ближче до натівських кордонів.

Водночас, із юридичної точки зору, тут є певне порушення договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Це стосується несамперед Білорусі, бо вона ратифікувала цей договір як без’ядерна країна. І, згідно з ним, вона відмовляється набувати та використовувати ядерну зброю.

Карта розміщення ракетних шахт у Білорусі © Сергій Бесараб

Але оскільки це зброя іншої країни, то інша країна, розміщуючи цю зброю на білоруській території, тобто Росія, несе повну юридичну відповідальність за контроль її використання.

Тут про інше йдеться. Білорусь, як і Україна, передала все своє ядерне озброєння Росії. І РБ в Конституцію внесла позицію, відповідно, що вона є нейтральною країною і на її території не може бути розміщена ядерна зброя. Але буквально рік тому це положення Конституції було змінено, що свідчить про те, що Росія реалізовує сценарій переведення своїх збройних ядерних сил на територію РБ вже давно.

Чи допоможе ця зброя Путіну в Білорусі? Думаю, що ні. Навпаки, вона допоможе Україні отримати більшу допомогу від західних країн для того, щоб розгромити Путіна на нашій території і вирішити проблему знищення цього російського режиму назавжди. Після поразки Росії в Україні, я думаю, ця Російська імперія розпадеться, як свого часу розпався Радянський Союз. Тому якоюсь мірою дії Путіна будуть сприяти перемозі України.

Автор: Олеся Задирака

Рубрика: Україна / Інтерв'ю RFI

Джерело: rfi.fr

Дата публікації: 06.04.2023 13:16

Довідково.

Юрій Костенко – заступник голови тимчасової слідчої комісії ВР з розслідування причин Чорнобильської аварії (1991 рік), голова Спеціальної робочої групи з підготовки до ратифікації Договору СТАРТ-1 (1992–1994 роки), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Російською Федерацією у Москві щодо ядерного роззброєння (1992–1993 роки), міністр охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (1992–1998 роки), голова урядової делегації України на генеральній конференції МАГАТЕ (1995–1998 роки), керівник Державної делегації на переговорах з Великою сімкою щодо закриття ЧАЕС (1995–1998 роки), народний депутат України I–IV, VI скликань (1990–2012 роки), автор книги «Історія ядерного роззброєння України» (англійський переклад «Ukraine's Nuclear Disarmament: A History» виданий Гарвардським університетом у 2020 році), лауреат канадського Літературного фонду імені Стенлі Пітерсона [Peterson Literary Fund] (2021 рік).