Світлана НІКОЛІНА: В «об’єднаної опозиції» та Партії регіонів змова з мовою
Питання функціонування української мови в Україні опиняється в епіцентрі політичних баталій не вперше. Проте за двадцять три роки, що минули від початку новітньої боротьби за незалежність, такого цинізму в розігруванні мовної карти я не пам’ятаю. І справа навіть не в граціозності бульдозера, з якою агенти ФСБ в українському парламенті протягують законопроекти Колісниченка-Ківалова.
Бо й справді: дивно вимагати любові до України від росіянина за місцем народження і за національністю Чечетова, який поводить себе з українцями як окупант з колонізованим народом. А таких Чечетових у Партії Регіонів – зо три десятки. З ними все ясно: вони вороги. Вороги України, нації, мови.
А от безтолковість опозиції вже стала притчею во язицех. Голодування на три дні, що більше схоже на дієту; безглузді заклики до опору – і втеча у відпустки; фантастичні заяви про перемогу в той час, коли вся Україна бачить ганебну поразку… Що це за неадекватність така? З моєї точки зору, все, що відбулося – банальна змова. Регіонали не мали про що звітувати перед виборцями, а об’єднана опозиція нічим не могла довести свою „кращість”. І тим, і тим було вигідне це ярмаркування з мовою. Тепер одні герої у своїх, бо прийняли, а інші – у своїх, бо щось там не дозволили (хоча що – ніхто не знає). Доля української мови, як і те, що це розколює країну, ні тих, ні інших не цікавить. Головне – працевлаштування себе любимого у наступній Верховні Раді. Що ж до мови, то не вірю я, що на барикади за неї підуть російськомовні „фронтовики” Третьяков чи Мартиненко, або „бютівці” Турчинов чи Кожемякін.
Зате громадяни країни хоч і здебільшого пасивно, але дуже одностайно мову взялися захищати. Голодуючі на Європейській площі хлопці і дівчата – німий (поки що) докір політикам, які голодування як потужний політичний інструмент перетворили на фарс: хочу голодую, хочу – на Канари мчу. Київські фани, які розгорнули величезний банер: „В Україні 46 мільйонів язиків, а мова одна” – просто молодці! І якби політики менше товклися на Європейській площі, то й людей там було б більше.
Рівняни теж не стояли осторонь. Коли об’єднана опозиція на пікетування обласної адміністрації зібрала аж сорок людей (на три потужні партії) – видно, „для галочки”, як у нас кажуть, - громадські активісти вирішили зібрати віче. Під національними прапорами і без виступів політиків. Я вдячна засобам масової інформації, що вони відгукнулися і дуже оперативно розмістили оголошення про віче – безкоштовно. І люди прийшли – більше тисячі. Жодного опозиціонера, депутатів міської чи обласної рад я там не бачила. Навіщо їм це віче, якщо вони не можуть виставити проплачену масовку з партійними прапорами і брати слово? Зате біля пам’ятника Тарасу Шевченку виступали люди, що є справді гордістю міста: письменники, викладачі університетів, вчителі, музиканти, журналісти, художники, актори, історики, підприємці, юристи. Вони були значно переконливіші за одного з місцевих „опозиціонерів”, який не дуже-то й тверезим прийшов на віче і вимагав, щоб я надала йому слово, хоча чи не вся його родина і друзі російськомовні, та ще й активні поборники Московського патріархату.
Віче завершилося, але що далі? Як на мене, то ця влада розуміє лише силу. Не в тому сенсі, що маємо їм бити пики (хоча й це не виключено), а в сенсі сили духу, сили волі, сили нації. Не дивитися ідіотські російські фільми й серіали, не купувати російських книжок і газет, не слухати російську попсу – цей бойкот під силу кожному, було б бажання.
А Комітет захисту української мови, створення якого було ініційоване обласною „Просвітою”, пропонує організацію всеукраїнської вахти – естафети, щоб кожна область по черзі приїздила для демонстрації своєї позиції до Українського дому. Це б засвідчило єдність нації, попри всі зусилля Путіна і його кума – федералізатора Медведчука. Також, оскільки Президент В.Янукович в Криму солодко їсть і святкує свій день народження, незважаючи на голодуючих людей, пропонуємо попереджувальне перекриття доріг у всіх областях одночасно. Ці пропозиції передані в Київ Комітету захисту української мови – чекаємо відповіді.
А взагалі, за мову не треба боротися – нею потрібно розмовляти. Тож говорімо, шануймося і пам’ятаймо слова великої Ліни Костенко: „Нації вмирають не від інфаркту – спочатку в них відбирає мову”.