Ядерна зброя України: благо чи зло. Політико-правовий і економічний аналіз роззброєння (Парламентська газета «Голос України», № 165 (415), 1 вересня 1992 р.)

16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України, в якій проголошено намір стати у майбутньому без’ядерною державою. З тих пір у політиці України питання ядерного роззброєна посідає одне з провідних місць. Свідченням цього є наступні Заява Верховної Ради України про без’ядерний статус України від 24 жовтня 1991 року та постанова Верховної Ради України «Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без’ядерного статусу» від 9 квітня 1992 року. В цих документах закладені правові основи та механізми ліквідації найруйнівнішої зброї, яку створено за історію людства. Саме Україна, що вже зазнала чорнобильського лиха, першою з республік колишнього Союзу РСР стала ініціатором знищення ядерних арсеналів на своїй території.

Проте, хоч як це дивно, саме ядерна політика України є предметом найбільших політичних спекуляцій різних закордонних і навіть доморощених діячів. Виникає запитання: чим є ядерна зброя для України — благом чи злом ? Чи слід її комусь віддавати, чи знищувати самим?.. I нарешті, хто і чим захищатиме нас після ядерного роззброєння? На ці запитання читач знайде відповіді в запропонованій його увазі публікації.

(Продовження)

Дуже складною є проблема використання вивільненого з ядерних боєголовок плутонію. У Великобританії, Франції та ФРН також існують технологічні процеси змішування плутонію з ураном і подальшого використання цієї суміші для потреб енергетики. Але використовується таке паливо в спеціальних реакторах, яких немає в Україні. Перспективнішим вважається безпосереднє використання плутонію в реакторах нового покоління, які, за прогнозами, будуватимуться у 2010—2015 роках. Відомо, що подальший розвиток ядерної енергетики стане можливим лише за умов створення замкнутих технологічних циклів використання радіоактивних речовин, що утворюються в процесі ядерних реакцій. Так, за оцінками експертів, лише в неядерних державах сьогодні накопичено понад 200 тонн плутонію, тому створення плутонієвих реакторів дозволить здійснити безвідходне функціонування ядерної енергетики. Японія вже розпочала реалізувати «плутонієвий проект» і має намір за 30 років створити його запаси в 400 тонн. За умови виснаження нафтових і вугільних родовищ плутоній стане одним з найцінніших енергетичних матеріалів, вартість якого може зрівнятися з золотом. Отже, плутоній, що буде вивільнятися в ході ліквідації ядерних арсеналів України, доцільно зберігати як перспективного енергоносія для АЕС нового покоління.

З урахуванням наведених даних для України економічні втрати будуть найменші, якщо утилізацію головних частин стратегічних ракет з ядерним боєзарядом здійснювати у такий спосіб. На першому етапі розукомплектацію ядерних боєзарядів доцільно робити на підприємствах Росії за умови повернення Україні частини вивільнених урану та плутонію. Взаєморозрахунки за таку співпрацю можуть здійснюватися виходячи із структури світових цін на ядерні матеріали. Причому вони повинні включати й вартість вивезених з України раніше боєзарядів тактичної ядерної зброї. Паралельно з цим слід будувати власні спеціалізовані підприємства повного технологічного циклу по збагаченню урану і виробництву тепловиділювальних елементів для АЕС та підприємства для переробки радіоактивних відходів, на яких можна було б утилізувати ядерні заряди. Без таких виробництв безпечне функціонування наших атомних електростанцій стане просто неможливим. З іншого боку, участь України у розборці ядерних боєзарядів під міжнародним контролем дозволить суттєво зменшити навантаження на підприємствах Росії, які не зможуть забезпечити розбір такої великої кількості боєзарядів в терміни, що регламентуються договорами. Що стосується збереження секретів ядерної зброї, то всі спеціальні види робіт можуть на договірній основі виконувати фахівці з Росії. Інші, несекретні роботи — українські та західні спеціалісти.

Без сумніву, у цій справі повинні бути як взаємна довіра, так і взаємодопомога, і не лише колишніх республік Союзу. Здійснювати таку великомасштабну ліквідацію ядерних арсеналів в умовах економічної кризи без всебічної підтримки з боку розвинутих країн Заходу буде надзвичайно складно.

Керуючись національними інтересами, потрібно перед ратифікацією у Верховній Раді України ретельно проаналізувати сам Договір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Положення цього договору розроблялися за умов протистояння СРСР і США, причому Україна не брала участі в його розробці. Нині ж політична ситуація докорінно змінилася. СРСР не існує, багато вимог застаріли і стали економічно недоцільними. Так, важко нині погодитися з такими положеннями договору, як необхідність руйнування шахтних пускових установок стратегічних ракет. Адже ці потужні інженерні споруди можна успішно використовувати для потреб сільського господарства, для наукових цілей. Україні потрібно визначити й терміни знищення ядерної зброї, що перебувають на її території. Тут також слід керуватися не емоціями типу «давайте скоріше», або ж навпаки «давайте почекаємо», а економічними міркуваннями та можливістю проведення робіт з урахуванням вимог гарантування фізичної та екологічної безпеки ядерних боєзарядів і носіїв, які підлягають знищенню. Виходячи саме з таких міркувань, остання постанова Верховної Ради України «Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без’ядерного статусу» і передбачає розглянути з точки зору гарантій безпеки та зовнішньо-політичних інтересів України весь комплекс питань знищення ядерної зброї, розташованої на території України, і лише після цього всебічного аналізу встановити конкретні терміни її ліквідації.

III. ЗБРОЮ ЗНИЩИМО. А ЧИМ ЗАХИЩАТИСЯ?

Є ще одна надзвичайно важлива проблема, яку необхідно розв’язати в процесі знищення ядерних арсеналів — це проблема забезпечення гарантій національної безпеки України після ядерного роззброєння. В системі національної безпеки держав ядерну зброю здебільшого розглядаються не як засіб агресії, а як ефективний засіб стримування агресії. В сучасних умовах безпеку держави здебільшого гарантують одним з трьох чинників — військовою чи економічною могутністю, або ж високим ступенем політичної та економічної інтеграції з іншими державами. Наприклад, агресія проти Швейцарії, де зберігається значний капітал світу, автоматично означає загрозу для економіки інших держав. На жаль, жодну з оцих систем безпеки не можна сьогодні в повній мірі віднести до України. Наш військовий (без ядерної зброї) та економічних потенціали не спроможні повністю захистити від будь-якої агресії, а Україна інтегрована здебільшого з республіками колишнього Союзу РСР і в першу чергу з Росією, яка й сама далека від стабільності. Отже, після ядерного роззброєння Україні буде потрібен протекторат впливових держав. Але звичайний у таких випадках захист у вигляді так званої «ядерної парасольки» Росії чи США або ж військово-політичний союз з СНД чи НАТО неприйнятні для України, бо це суперечить принципові позаблоковості, якого дотримується наша держава. Тож, залишається шлях інтенсивної політичної та економічної інтеграції України з країнами Західної Європи. Причому ступінь цієї інтеграції і швидкість ядерного роззброєння України повинні бути взаємопов’язані. Образно кажучи, остання стратегічна ракета, що розташована на українській землі, повинна бути знищена тоді, коли доля України зіллється з долею багатьох держав Європи. При такому підході Україна без загрози своїм інтересам поступово замінить в системі національної безпеки один з військових чинників (ядерну зброю) на інший — інтеграцію з розвинутими державами. У всіх інших випадках ядерне роззброєння України не компенсуватиме усіх втрат у системі національної безпеки і тому не відповідатиме національним інтересам нашої держави. Ми можемо розраховувати як на широку міжнародну підтримку у справі знищення ядерної зброї, так і на сприяння процесам інтеграції України в політичні та економічні структури Заходу.

У цьому зв’язку вже сьогодні необхідно переглянути деякі обмеження КОКОМу (міжнародної організації, що покликана перешкоджати розповсюдженню ядерної зброї) стосовно України. Як свідчить досвід, КОКОМ не в змозі припинити розповсюдження ядерних технологій, і нині ряд неядерних держав близький до виробництва ядерних боєзарядів. З іншого боку, діяльність цієї організації заважає обміну новими технологіями і часто використовується у конкурентній боротьбі. Так, стосовно України, то саме КОКОМ перешкоджав нашому виходу на світовий ринок з ракетними носіями, які за параметрами та якістю є чи не найкращими. І це при тому, що черга у світі на запуск штучних супутників Землі сьогодні становить від 7 до 10 років.

Отже, набуття без’ядерного статусу, про який проголосила Верховна Рада України, це надзвичайно складний і довготривалий процес, який вимагає розв’язання цілого ряду політико-правових, науково-технічних та економічних проблем, а також створення нових механізмів гарантування національної безпеки України. Історично так склалося, що ядерна зброя створювалася майже колективно, в цей процес були втягнуті два ворожі табори. В той же час ця зброя несе загрозу всьому людству, і в її ліквідації має бути зацікавлена більшість держав світу. Тому безперспективним є намагання перекласти всю відповідальність за знищення ядерних арсеналів на окремі держави.

(Закінчення. Початок у попередньому номері).

Юрій КОСТЕНКО,

народний депутат України.

Парламентська газета «Голос України», № 165 (415),

1 вересня 1992 року